Злочин блакитного кольору
Сукня могла виказати політичні симпатії. Описуючи бої навколо Чукісаки, нинішнього Сукре, у 1816 році, Мануель Хосе Кортес змальовує місто під контролем роялістів, якому загрожують сили Мануеля Асенсіо Падільї. Далі він переходить від солдатів до жіночого одягу.1
“Se castigaba como un grave delito que las mujeres se peinasen con el jopo a la izquierda o llevasen vestido celeste.” Жінок карали, наче за тяжкий злочин, за те, що вони зачісували чуб ліворуч або носили блакитну сукню.1
Кортес опублікував це 1861 року, через 45 років після подій, не вказавши на цій сторінці джерела відомостей про покарання за одяг. Це промовиста пізніша розповідь про політичні репресії, а не збережений припис щодо вбрання. Вона не свідчить, що сама Хуана носила блакитне.
Мундир у пізніших розповідях
Багряна туніка та золоті шнури мають коріння в літературі XIX століття. У виданні своєї Historia de Belgrano 1887 року Бартоломе Мітре описав Хуану в бою у “una túnica escarlata con franjas y alamares de oro”, багряній туніці із золотими смугами та шнуровими застібками, а її головний убір прикрашали срібні оздоби й біле та блакитне пір’я.3
Це опис історика, зроблений через десятиліття після війни. Примітка відсилає до Веласко Флора по біографічні відомості та прямо називає його джерелом дат народження; вона не вказує на воєнного очевидця, який бачив туніку. Її можна зображати в мистецтві, але ці сторінки не підтверджують, що це був справжній мундир Хуани.
У 1918 році Хосе Маседоніо Уркіді повторив опис пишного вбрання, а розповідь про ескорт із 25 жінок супроводив застереженням “aunque no está probado”, хоча це не доведено. Застереження стосується саме цього ескорту, а не того, чи взагалі жінки супроводжували Хуану.4
Де ще шукати
Найкорисніші зображення в цій добірці з’явилися після боїв. Гравюра в подорожній книжці Едмонда Темпла 1830 року показує людей на площі перед собором у Потосі. Темпл приписує малюнок місцевому художникові-самоуку й пояснює окремі постаті, зокрема жінок із міста та села.5
Він наполягав, що “the costumes in every particular are perfectly correct”, тобто вбрання в усіх подробицях цілком точне. Це запевнення мандрівника, а не незалежний доказ. Однак зображення та докладне пояснення до нього дають змогу порівнювати одяг значно уважніше, ніж пізніший героїчний портрет.5
У підписі до таблиці д’Орбіньї на початку сторінки зображені люди визначені як кечуа та метиси Чукісаки й околиць. Це цінне регіональне джерело, але опубліковане ще пізніше. Жодне з цих зображень не є портретом Хуани чи картиною її загону.7
Пані з Чукісаки
Опис Чукісаки, зроблений Темплом у 1826 році, показує кілька можливих варіантів жіночого вбрання. Паризька мода починала поширюватися, а нові фасони надходили через Буенос-Айрес. До церкви й на процесії жінки, за його словами, ще вдягали іспанську баскінью. В іншому місці він описує “the silken basquiña y mantilla” на прогулянці: шовкову верхню спідницю та покривало для голови й плечей.5
Гравюра з Потосі також показує жінку в білій сукні із завищеною талією. Було б помилкою вважати, що європейська мода не доходила до регіону, або перетворювати спостереження Темпла на опис гардероба Хуани. Баскінья та мантилья є можливим вибором для реконструкції; те, що їх носила Хуана, залишається припущенням.5
Тканина мала й соціальне значення. Історикиня Сесілія Морейра наводить розпорядження з Кордови, яке забороняло чорношкірим жінкам і жінкам змішаного походження носити шовкові накидки, навіть якщо вони були одружені з іспанцями. Це свідчення расових обмежень одягу в Кордові, а не доказ застосування такого правила в Чукісаці.9
Верхи
У Тарісі 1827 року Темпл хвалив уміння жінок їздити верхи. Він порівнює їхню звичну посадку з посадкою англійських пань, але описує маленьке сідло, подібне за формою до чоловічого, без опори для ноги. Його вкривала барвиста вовняна підстилка pellón. На перегонах, пише він, чоловіки й жінки їздили без сідел.6
На карнавалі в Тукумані він також бачив жінок, які їхали “in the Amazonian or Turkish seat”. У цьому уривку він не пояснює положення тіла точніше. Це спостереження з різних місць і нагод, а не правило, що розділяло всіх жінок за суспільним станом.5
Використані тут джерела не дають змоги встановити, як Хуана сиділа в сідлі. Зображувати її в бою з ногами обабіч коня означає робити художню реконструкцію, а не відтворювати деталь, доведену цими уривками.
Шабля при поясі
Інша жінка дає нам певнішу підказку. Історикиня Естер Айльйон Сорія досліджує справу, відкриту в Тарапаці 1816 року проти Грегорії Батальянос, відомої як ла Гойта, супутниці партизанського ватажка Хуліана де Пеньяранди. Їхня діяльність охоплювала Карангас, Ліпес і Тарапаку.10
Свідок описав її як “vestida de hombre, y con sable a la cintura”, вдягнену по-чоловічому, із шаблею при поясі. Інший говорив, що її називали “Comandanta y Coronela”, командиркою та полковницею. Це звинувачення з ворожого до неї судового процесу, наведені Айльйон, а не нейтральний опис одягу. Проте вони дають конкретне свідчення того часу про її вбрання.10
Супутниці Хуани з’являються й в офіційному листі. Рекомендуючи її 26 липня 1816 року, генерал Бельграно згадував інших жінок, які ділили “las mismas penalidades”, ті самі труднощі, і “cuyos nombres ignoro”, чиїх імен він не знав. Їхнього одягу він не описав.2
Батальянос дає матеріал для порівняння, коли йдеться про жінок у чоловічому одязі. Її випадок не встановлює, що носили супутниці самої Хуани.
Жінки кечуа
У звіті від 24 квітня 1816 року Паділья пише, що залишив Хуану в Ель-Вільярі “con 30 fusileros y 200 naturales con toda arma”: із 30 стрільцями та 200 корінними жителями з різною зброєю. Уривок не називає цих 200 людей жінками й не вказує їхньої мови. Він не може слугувати переліком жінок-воїнів кечуа.2
Для вивчення регіонального одягу корисніший Темпл. Дорогою до Потосі він описує корінних мешканок у спідницях і різнокольорових накидках на плечах, скріплених на грудях великою срібною шпилькою, яку називає topa. У поясненні до гравюри з Потосі він указує на шкіряні сандалі селянки та порівнює їх з оздобленим взуттям містянки.5
Дослідження Metropolitan Museum називає андійську накидку на плечі lliclla й розглядає шпильки, що її тримали. Воно також пояснює зміни в сукнях, які обгортали навколо тіла, та верхніх спідницях упродовж колоніального періоду. Цей широкий контекст допомагає читати зображення; він не дає одного стандартного вбрання для кожної жінки біля Чукісаки в 1816 році.8
Придивіться до складеної хустки на голові, смугастої накидки та круглого капелюха на таблиці д’Орбіньї. Ці деталі варто досліджувати, пам’ятаючи про пізнішу дату зображення. Воно не виправдовує перенесення сучасного святкового вбрання Тарабуко у війну Хуани.7
Чолас і метиски
Темпл уживає слово chola як категорію суспільного становища та походження. Його описи також показують відмінності в заможності й нагоді; вони не дають повної картини того, як люди самі визначали свою ідентичність.5
На карнавалі в Потосі 1827 року він описує широку плісировану спідницю з дванадцяти-чотирнадцяти ярдів оксамиту або атласу, стрічки, хустку на плечах і коси, що спадали на спину. Деякі жінки носили чорний капелюх із вузькими крисами, який він порівняв із капелюхами валлійок. Це святковий одяг, побачений 1827 року, а не польовий мундир 1816 року.6
Сама pollera не була новинкою. Морейра знаходить її серед основних складників жіночого вбрання в Кордові наприкінці XVIII століття; тканина й оздоби залежали від статків. Це дає давніший регіональний матеріал для порівняння, а не доводить, що кожна pollera мала таку пишну форму, яку Темпл побачив на карнавалі.9
Один капелюх можна відкинути. Lock & Co. датує перший капелюх-котелок Лондоном 1849 року. Він з’явився значно пізніше за визвольні кампанії Хуани.13
ПЕРЕВІРТЕ УВАЖНІСТЬ
Яка річ точно з’явилася пізніше за 1816 рік?
Виберіть відповідь.
Жалобні сукні
Після загибелі Падільї у вересні 1816 року Мітре описує Хуану на військовій раді “vestida de luto”, у жалобному вбранні. Знову ж таки, це пізніша історична розповідь.3
Хуана Мануела Горріті залишила особистіший спогад. У книжці Perfiles 1892 року вона згадує зустріч із Хуаною в Сальті 1822 року, коли сама була маленькою дівчинкою: “con sus largos vestidos de luto y su semblante sereno y meditabundo”, у довгих жалобних сукнях, зі спокійним і задумливим обличчям. Ці слова є на сторінці 8 першодруку. Це спогад, опублікований через сімдесят років після зустрічі, а не нотатка 1822 року.11
Отже, довге жалобне вбрання має міцнішу джерельну основу, ніж точна реконструкція багряного мундира. Чорний колір є обґрунтованою візуальною інтерпретацією; жоден уривок не називає волокна й не доводить незмінності гардероба від 1816 року. Чорна вовняна сукня все одно була б вибором художника.
Жінки в чорному на аркуші Меркадо, датованому 14 січня 1859 року в Ла-Пасі, є значно пізнішим матеріалом для порівняння. Їхній одяг не дає змоги встановити, що Хуана носила чотирма десятиліттями раніше.12
ДЛЯ МИТЦІВ
Що дозволяють зобразити джерела
- Баскінья та мантилья саме для Хуани
- Її точна посадка в сідлі
- Чоловічий одяг її супутниць
- Чорна вовна як тканина її жалобного вбрання
Перкін відкрив свій синтетичний фіолетовий барвник у 1856 році. Це виключає саме цей барвник у 1816 році, а не всі яскраві фіолетові чи рожеві відтінки, які можна було отримати з інших матеріалів.14
Зображення з указаними джерелами
Створюючи ілюстрацію для Iron Cello, я хочу знати, які деталі походять із документа, які з пізнішого зображення, а які обрав я сам. Прогалини є частиною дослідження. Коли їх названо, зображення стає чеснішим.
Якщо ви знаєте зображення або документ із Верхнього Перу 1809–1825 років, що показує жіночий одяг, напишіть на contact@ironcello.com.